"Не про лінгвістику", Ю.Макаров

Корисно та приємно читати. Особливо написане розумною людиною. А якщо друковані рядки гармоніюють із твоїм особистим ритмом – приємно вдвічі.

Таке враження в мене викликала стаття оглядача «Українського Тижня» Юрія Макарова «Не про лінгвістику». Дозволю собі дві цитати:


«Досвід останніх днів ще раз доводить, що парафіяни «Русского міра» рахуються лише із силою. Під «Русскім міром» я розумію не цивілізацію Блока та Мєндєлєєва ... До України з цієї кухні долинають якраз не найкращі запахи: шансон, детективи в паперовій обгортці, глянець, безкінечні тупі телевізійні шоу та серіали, в найкращому разі театральні вистави нашвидкуруч. Із культурою в класичному розумінні слова (зокрема, великою російською культурою) це має мало спільного.»


«…Хами не збираються ділитися і, як уже було сказано, поважають тільки силу. Можна далі розслабитися в комфортній депресії, переконуючи себе, що «в цій країні нічого не зміниться». А можна мобілізуватися й показати, хто тут господар. І затямити, що негативний досвід – теж досвід.»

Першоджерело:
http://tyzhden.ua/Columns/50/52329

«Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай та чужа молодиця»

«Рідна мова — не полова: її за вітром не розвієш»

Уявіть собі таку картину:

Увечері, після спекотного дня, Ви сидите за столом у затишку. Перед вами – стиглий, солодко-соковитий, трохи прохолодний кавун. Беручи до рук не худеньку скибочку, Ви із задоволенням, під акомпанемент золотавого заходу сонця, занурюєтесь у цю неймовірну смакоту…

Що може поєднувати таку ідилічну картину із українською мовою? Талант та щирий «лінгвістичний патріотизм» Олександра Єлисейовича Ільченко (1909–1994), що вилився в його роман «Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай та чужа молодиця»!

Роман, написаний 1958 року, став бестселером української літератури. Останнє перевидання було 2009 р., у видавництві «Фоліо». З анотації до книги можна дізнатися, що:

«Події в романі відбуваються після смерті Богдана Хмельницького. Автор розповідає про пригоди Козака Мамая — мандрівного запорожця, вояки і гультяя, жартуна і філософа, безстрашного лукавця і навіть... чаклуна, який може покликати на допомогу магічні сили, рятуючись від небезпек. Якось Ільченко сказав: «Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони – проти будь-якого ворога дужчі». Про це його роман-епопея, який за всіма параметрами підпадає під визначення «шедевр» і який критики ставлять в один ряд з творами Сервантеса «Дон Кіхот» і Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель»

Уявити собі роман про Україну, що виходив за радянських часів (а особливу у 60-ті роки – період завзятої деукраїнізації) , без кивання у бік «видатної ролі Москви», не можливо в принципі. Тож у книзі ці радянські рудименти є, але всі вони тануть беззалишку у морі приказок, прислів'їв, алегорій… Саме ця «смакота» й створює «химерний роман з народних вуст».

Мені ж особисто здається, що головною дієвою особою цього роману є українська мова. Ні не так – Українська Мова. Це й не дивно,бо як згадувала Раїса Ісаківна, дружина письменника про свого чоловіка: «Він дуже любив і чудово знав українську мову. Навіть серед письменників таких було мало. До нього часто дзвонили, як в довідкове бюро: «Сашко, подивися, як там буде...» — і, незважаючи на зайнятість, він міг годинами розшукувати потрібне слово. До нього зверталися, бо знали, що в Сашка є всі можливі й неможливі довідники».

http://dt.ua/SOCIETY/zabuta_taemnitsya_kozaka_mamaya-57024.html - «Забута таємниця козака Мамая»
http://www.day.kiev.ua/4351/ - інтрев’ю з дружиною та донькою О. Ільченка
http://ilchenko.orgfree.com/index.htm - сайт, присвячений О. Ільченку