oleksa_sref: (Default)
Ґарет Джонс - журналіст, що не боявся бачити.

Ґарет Джонс разом зі сім’єю
Ґарет Джонс разом зі сім’єю, 1930 р.

"…Він був пристрасним шукачем правди про трагедії, що відбувалися в чужих землях, і в цій гонитві не боявся ризикувати ... Ніщо не могло сховатися від його спостережливого ока, ніякі перешкоди не могли завернути його з обраного шляху… Він мав майже несхибний дар знаходити події, що мали виняткове значення".
Девід Ллойд Джордж.

Ґарет Річард Воен Джонс народився 13.08.1905р. на півдні Уельсу, м. Баррі. Дивним чином доля поєднала Україну та 
Ґ. Джонса ще задовго до народження. Його майбутня мати - Енні Ґвен Джоунс – в молодості деякий час мешкала в Україні, працюючи вчителем у Артура Юза (сина Джона Юза, британського гірничого інженера, засновника Юзівки (суч. Донецьк).

Ґарет отримав чудову освіту, вільно володів п’ятьма мовами, в тому числі російською. Його журналістські здібності високо цінували в багатьох британських газетах. 1930 р. молодого журналіста прийнято радником до колишнього прем’єр-міністра Великобританії Девіда Ллойда Джорджа.

Восени 1932 року в Британії обговорювали інформацію про трагічну ситуацію в Радянськом Союзі. В березні наступного року Ґ. Джонс вирішив зробити свою третю в житті подорож до СРСР, щоби на власні очі побачити події, які там розгорталися…



Зі статті Ґ. Джонса для New York American 12.01.1935р:
«…
Що я бачив в Росії? Не так багато місяців тому я був у Москві, вечеряючи з двома лідерами радянського міністерства закордонних справ у колишньому палаці мільйонера.
Один з них, потягуючи шампанське (це був один з семи напоїв на розкішній вечері, яка повинна була створити в мене враження, що з продовольчою ситуацією все гаразд), повернувся до мене й вигукнув: "Мій дорогий сер, ми маємо чудові досягнення в селах. Селяни задоволені. Їх рівень життя зріс, і вони є найбільш відданими прихильниками комунізму".

Я вирішив перевірити це: взявши рюкзак заповнений їжею, зібрався піти по селах та своїми очима побачити, як селяни, яких налічується 120 млн. при загальній кількості мешканців в СРСР 160 млн., дійсно живуть.
Але це була важка задача. Журналістам навіть не дозволялося їздити до пригороду. Якби я попросив залізничний квиток, щоб доїхати до будь-якого села, мені б ввічливо відмовили.


Єдине, що потрібно було зробити, це взяти квиток до великого міста й вийти з поїзда на маленькій станції так, щоби ніхто не помітив мене. Тож я купив квиток до Харкова, що в Україні, й незабаром опинився в темному вагоні, що пах деревом, прямуючи на південь. …

Один із селян стогнав в кутку, бормочучи слова, які вразили мене: "Нема хліба…"
Я чув ці слова від жебрака на вулиці Москви, бородатого чоловіка зі скляними переляканими очима, що підійшов до мене в якомусь тихому кутку й прошепотів: "Ми голодуємо. Нема хліба. Мої сім'я й друзі помирають в селі. Я змушений був приїхати до Москви на пошуки їжі".


Через кілька хвилин я з'їв апельсин, що купив як й іншу частину моєї їжі за долари США в магазині для іноземців, і кинув шкірку до неметеного кутка купе.
Вона залишилась там не більш ніж на секунду або дві, поки той селянин не налетів й не проковтнув її, немов то було смачне блюдо з першокласного ресторану.
"Ти голодний." - сказав я йому.
"Голодний" - відповів він - "Ми, селяни, всі голодні. Комуністи забрали наше зерно. Вони забрали від нас нашу землю. Вони приїхали в наше село й залишили тільки декілька картоплин для нас щоби прожити всю зиму."
"Хліб є в великих містах, але його немає в селах, в будинках людей, що вирощують пшеницю".
І він розповів мені, як в його селі десятками вмирали від голоду, як мешканці зібрали трохи золота й срібла, що кожен мав, й сказали: "Ми відправляємо тебе до міста, щоб ти знайшов хліб й повернув його до нас, рятуючи від смерті".
Селянин поїхав до Москви й знайшов хліб. А потім сталася трагедія. Злодії прийшли та вкрали мішок з хлібом, і все, що він може принести назад у село, це мішок з картоплею.
"Вони чекають на мене кожен день в селі. Вони прагнуть хліба, а отримають смерть замість цього.
І, можливо, вони будуть думати, що я сам з’їв той хліб" — і він почав знову свій монотонний стогін

Поряд був блідий, неохайно одягнений молодий чоловік, що стояв біля вікна. Я підійшов до нього й знову почув той самий приспів, що переслідував мене в Москві: "Нема хліба…".

"Я працюю в маленькому містечку, й вони не дають мені хліба. Мій брат помер від голоду, і я боюся, що мої мати й сестра теж помруть від голоду, бо коли я залишив їх кілька днів тому, все що вони мали, це дві повні склянки борошна".
"Але ви не зневірилися?" – запитав я, і його відповідь була однією з найвизначніших висловлювань, що я чув в Росії.
"Зневірився!" - він закричав - "Зневірився! Звичайно, ми розчаровані…"

Поїзд зупинився на маленькій станції. "Ось мій шанс вислизнути й потрапити до радянських незвіданих земель" - сказав я собі.
Я взяв рюкзак з моєю дорогоцінної їжею, за мить перед тим як поїзд рушив далі на Харків зійшов з нього, й незабаром стояв один в снігу, готовий почати свою подорож. Що я знайшов в тих селах, я розповім в наступній статті.

…»

Прихід до влади Й.Сталіна вніс суттєві зміни до зовнішньоекономічного курсу країни Рад. 27 грудня 1930-го колишні щедрі концесії, що були роздані американським та британським компаніям за ленінських часів було скасовано. Це викликало не аби яке обурення серед бізнесменів. Уряд США навіть планував введення санкцій проти СРСР, але радянські керманичі мали що запропонувати постраждалому від світової кризи західному капіталові…

Перевіреному партнерові уряду СРСР, компанії Albert Kahn Associates Incorporated з Детройту, що 1929 року спроектувала та побудувала Сталінградський тракторний завод, запропонували новий контракт - стати головним проектувальником та консультантом з промислового будівництва. В результаті цієї угоди, фірма відомого архітектора Альберта Кана отримала замовлень приблизно на 2 млрд. дол. США й побудувала за період 1929—1932 рр. 521 (!) завод. Під час світової кризи для багатьох відомих світових компаній (General Electric, Ford, Siemens, Westinghouse Electric Corporation, International Harvester Company, Metropolitan-Vickers та ін.) радянські замовлення стали дуже в пригоді. Саме серед цих компаній треба шукати "ковалів" радянської важкої промисловості.

Якщо вирішення технічної складової цього "економічного чуда" по-радянські, уряд знайшов закордоном, то інші складові – труд та капітал – керманичі СРСР винайшли в середині країни. В 1930 році було створено "ГУЛАГ" - сумнозвісне управління таборами ОГПУ. Сотні тисяч безправних в’язнів, безкоштовних рабів, заполонили будмайданчики "комунізму".
Для фінансування закупівлі машин та устаткування закордоном радянський уряд форсував експорт, а зерно було однією з головних його статей. Знову закріпачене кровавою колективізацією село й без того вже втратило ефективність господарювання на землі а нереальні норми заготівлі зерна лише поглибили кризу.

Україна була головним болем для радянських керманичів: вони не забули ані війни з армією УНР, ані "отаманщину", ані селянських бунтів. Бездумна та безжальна сталінська політика зробила ситуацію в Україні вкрай вибухонебезпечною – уряд був змушений тримати великі військові залоги, щоб реагувати на спалахуючи бунти… Рішення двох проблем було простим та безжальним, як давні методи облоги – голод…

Зі статті Ґ. Джонса для New York American 13.01.1935р:
«…
Я вирішив просуватися вздовж залізничних колій, бо інакше я міг би заблукати в снігу й, можливо, не повернувся б.
Перші ж слова, які я почув, були зловісними, їх сказала стара селянка, що рухалася з труднощами вздовж колій. Вона відповіла на моє вітання фразою: "хліба немає…".
"Вже два місяці у нас не було хліба…" - додала вона глибоким плачучим голосом, що притаманний більшості селянських жінок - "Багато хто помирає в селі. Деякі мають картоплю, але багато хто з нас їсть тільки корм для худоби та й цього вистачить лише ще на місяць".

У наступному селі, до якого я прийшов, була неземна тиша навкруги, й вона тривала довго, поки я не натрапив на першу живу істоту.
Від цього чоловіка я почув той же стогін: "В нас немає хліба". І він додав ще одну фразу, яку мені судилося почути потім часто:"всі опухли…".
Я помітив тоді, що в частини селян руки були опухлі, й вони сказали мені, що це результат нестачі їжі.

Коли я дістався до іншого села, я запитав, куди зникла велика рогата худоба, та моє запитання викликало лише гнів та відчай у групи селян, які стояли біля добротної хатини.
"Ми повинні померти з голоду, щоби наша худоба могла вижити? Сьогодні ми,це ті хто має їсти корм для худоби".
Селянин увійшов до хати й повернувся з грубими, черствим червоним буряком.

"Що то за сумний день, якщо ми, селяни України, яка завжди годувала світ, яка була морем золотавої пшениці, не маємо нічого більшого ніж кормовий буряк!"

"Ви можете собі уявити, що ми змушені були з’їсти коней!"
Він сказав це тоном такої глибокої відрази, що я був у замішанні. Як я дізнався пізніше, радянські селяни мали глибоку відразу до кінської плоті, наче ортодоксальні євреї до поїдання свинини.
Для них це був жах, що вони стали немов татари, які оскверняли себе, вживаючи в їжу конину.
Тож до поїдання конини їх могла привести лише крайня межа голоду, й в тих в селах що я відвідав її вже пройшли.

Після розмови з місцевими мешканцями я йшов далі поки не потемніло й червоне сяйво не піднялося над білим горизонтом. Двоє чоловіків стояли на залізничних коліях.
"Не йдіть далі" - сказав один з них, високий, ставний молодий чоловік, що ввічливо зупинив мене. - "Там бандити, вони вкрадуть у вас всі речі Залишайтесь з нами".
Вони привели мене в свою хату, де я помітив дитину, що плазувала на ліжку. В неї був розпухлий животик.
Очі дитини були дивні, здавалося, якась склоподібна плівка була в них.
Я запитав жінку, в чому справа, й вона відповіла одним словом: "Голод…"

"Голод!" - сказали старі, які зібралися, щоб поговорити зі мною в цій голій хаті. "Це голод. Навіть гірше, ніж в 1921 році".
"Ви питаєте, скільки людей загинуло? Ми не можемо сказати. Ми не лічили їх, але, можливо, один з кожних десяти. І смерть на шляху до нашого села по багатьох з нас, тому що ще пройде кілька місяців перш ніж буде наступний врожай".

Через годину я був готовий до походу й розпочав свій шлях далі на південь. У кожному будинку, в якому селяни зустрічали мене з тією душевною теплотою, що відома всьому світові, вони просили пробачити їх, що не могли пригостити мене через брак їжі, а я дивився на їхніх дітей зі спотвореними кінцівками й відчував всю трагічність цього ШТУЧНОГО голоду який тримав країну в своїх руках.
"Не про нас мова." – казали деякі з селян - "Шкода тих, хто живе довкола Полтави й далі на південь. Там є цілі села порожні де ВСІ ПОМЕРЛИ, а в багатьох громадах ЗАГИНУЛА ПОЛОВИНА МЕШКАНЦІВ."
Для мене голод навіть в цих селах був достатньо жахливим. Однак, незабаром я дізнався більше, про те, чому голод прийшов, як комуністи поводилися з тими батьками, що шукали їжу для своїх малят,й як стався голод, навіть у такому великому місті як Харків
…»


Повернувшись зі своєї останньої подорожі до СРСР Ґ. Джонс зробив відомий згодом прес-реліз, який потрапив до "New York Evening Post" та "The Manchester Guardian". В ньому він першим в світі розповів про жахливі події, свідком яких він став. Уряд СРСР мав діяв швидко, щоби загасити міжнародний скандал, до якого могли привести свідчення Джонса…

В 1933 р. ОГПУ заарештувало 27 чоловік звинувативши їх у шпіонажі на користь Британії та навмисному пошкодженні устаткування. Серед звинувачених були 6 підданих Великобританії – інженери фірми "Metropolitan-Vickers". Уряд СРСР запланував відкритий процес…
Інший журналіст, та в одно час великий друг СРСР, Уолтер Дюранті виступив зі статтею "Росіяни голодні, але не помирають із голоду" в "New York Times". Стаття захищала керівництво СРСР, і саме Дюранті згодом зайняв провідну позицію у кампанії проти Ґ. Джонса. Він писав: "У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР з приводу арештованих британських інженерів, в американській пресі з’являється "страхітлива історія" із британського джерела про голод у Радянському Союзі, про "тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть". Це був саме той акцент, що був потрібен Сталіну.

Маючи справу "Metropolitan-Vickers" як важіль впливу на Велику Британію, глава радянського управління преси К. Уманський вимагав від британських журналістів оббрехати Г. Джонса.
Як пізніше згадував один з учасників тієї ганебної змови, американський журналіст Юджин Лайонс у своїх мемуарах "Відрядження до Утопії":

"Спростовувати Джонса було для нас не більш приємним заняттям, ніж роками підтасовувати факти на догоду диктаторському режиму, але ми його все ж спростували, одноголосно і майже ідентичними лицемірними фразами. Бідолаха Ґарет Джонс, мабуть, невимовно здивувався, коли факти, які він насилу з нас витяг, було поховано під валом наших спростувань.

Сцена зречення Джонса американським прес-корпусом і до сьогодні живе у моїй пам’яті. Це було ввечері; Костянтин Уманський, сама люб’язність, погодився зустрітися з нами у номері одного з кореспондентів. Він знав, що він має стратегічну перевагу перед нами через історію з Metro-Vickers. ... Тоді ми вимушені були підгравати чиновникам, і говорити про голод було б професійним самогубством. Ми довго торгувалися в дусі джентльменського "ти — мені, я — тобі", осяяні золотозубою усмішкою Уманського, і нарешті виробили формулу спростування.

У досить інакомовних висловах, щоб потішити нашу совість, ми визнали, що чортів Джонс — брехун. Покінчивши з брудною справою, хтось замовив горілку й закуски, Уманський приєднався до святкування, і компанія не розходилася до ранку. Головний цензор був у такому приємному настрої, у якому я його не бачив ні до, ні після. Тієї ночі він здійснив велику справу для зміцнення більшовицьких позицій".

Зі статті Ґ. Джонса для New York American 14.01.1935р:
«…
Комуністи прийшли і захопили нашу землю, вони вкрали нашу худобу, і вони спробували змусити нас працювати, як кріпаків на фермах, де майже все було в общинному володінні" - очі у групи українських селян спалахнули від гніву - "а ви знаєте, що вони зробили з тими, хто чинив опір? Вони безжально розстріляли їх!"
Я чув багато в інших голодуючих селах йдучи далі вниз по крижаній залізничній колії, але ця історія була про реальну війну в селах.
Селяни розповіли мені, як в кожному селі арештовували найпрацьовитіших чоловіків (куркулів, як вони їх називали), їхні землі, худоба й дома конфісковували, а їх самих заганяли у товарні вагони та відправляли за тисячі миль, майже без їжі, до лісів на півночі, де вони повинні були рубати дерева в якості політичних ув'язнених.

Ті комуністи, з якими я говорив, не заперечують факту, що вони безжально вигнали найпрацьовитіших селян. Навпаки, вони пишалися цим і хвалилися, що так вони проявляють милосердя до тих, хто волів би володіти власною землею.
"Ми повинні бути сильними й розчавити проклятих ворогів робітничого класу" – говорили мені комуністи - "Нехай зараз вони страждають. Немає їм місця в нашому суспільстві ".
Вони також не заперечують масові розстріли, що прокотилися по селах.
"Якщо чоловік, жінка чи дитина йде в поле вночі літом й бере звідти одне зернятко пшениці, то має бути покараними згідно з законом - розстрілом" – так пояснювали мені комуністи. Селяни запевнили мене, що це було правдою.
Найбільшим злочин в Росії є привласнення суспільної власності. Вбивство розглядається лише як релікт капіталістичного виховання й є не таким зухвалим порівняно з гріхом матері, яка, прагнучі прогодувати своїх дітей, виходить в поле вночі, щоби збирати колоски.

В одному селі місцеві прошепотіли мені, як в деякі милях звідти селяни відмовилися вступати в колгоспу та віддавати свою худобу.
"Керівництво прислало червоноармійців, щоб примусити селян, але вояки не стали стріляти по своїм товаришам односельцям. Що ж влада зробила? А вона призвала молодих комуністів із міста, й ВОНИ ВБИЛИ всіх селян, які не відмовилися від своєї землі та своїх корів".

Мої туфлі псувалися через суміші піску та каміння з льодом, що кожен крок я відчував крізь підошви. Але мене штовхало вперед бажання знайти відповідь - чому стався голод в одній із найбагатших на пшеницю країн світу?
У кожного селянина питав я – "Чому стався голод?" Вони відповідали: "Це не помилка природи. Це вина комуністів. Вони забрали нашу землю. Чому ми повинні працювати, якщо ми не маємо нашої власної землі? Вони забрали наших корів. Чому ми повинні працювати, якщо ми не маємо наших власних корів? Чому нам доводиться ділитися тим, що є нашою власною з усіма п'яницям і ледарями в селі? Вони забрали нашу пшеницю. Чому ми повинні працювати, якщо ми знаємо, що наша пшениця буде відібрана?"

Несподівано прийшов кінець мого дослідження. Це сталося на маленькій станції, де я розмовляв з групою селян: "Ми помираємо" - волали вони й розповіли історію їхньої біди. Рум'яний, ситий працівник ОГПУ в формі підійшов до нас і став прислухатися до розмови протягом декількох хвилин. Потім він вибухнув серією російських прокльонів. "Заткнись, ти! Припини говорив йому про голод! Хіба ти не бачиш, що він іноземець?!"

Привид тюремної в'язниці постав перед моїм розумом. Чоловік із ОГПУ подивився на мій паспорт й підкликав одного з натовпу, якого я прийняв за звичайного пасажира, але, вочевидь, він мав відношення до спецслужби. Він підійшов до мене й дуже ввічливо й з повагою велів мені йти за ним: "Мені доведеться відвезти вас в найближче місто, Харків".

По дорозі я вразив його тим, що колись взяв інтерв'ю у вдови Леніна й безлічі комісарів та великих цабе радянського режиму. Поки ми їхали до Харкова, мені вдалося глибоко переконати його, що будь-який реальний мій арешт міг би занурити СРСР, Європу та Сполучені Штати у світову війну.

Він вирішив супроводжувати мене до іноземного консульства в Харкові та полишив мене на порозі, а я, радіючи своїй свободі, ввічливо прощався з ним – не такий драматичний але довгоочікуваний фінал.

Моя подорож по селах закінчилася, я опинився в головному місті України, де все, що я побачив, підтвердило мої погляди.


світлини, зроблені ҐДжонсом у Харкові 1933 р.
Kharkiv 1933-1

Kharkiv 1933-2

Kharkiv 1933-3

На вулицях були селянські жебраки з усіх частин країни, що втікали від голоду з села шукати їжу в містах, й їх бліді діти стояли з простягнутою рукою та плакали: "Дядьку, дайте нам хліба"
Я говорив з робітниками, які сказали мені, що вони були звільнені з заводів, тому що заводи сповільнили свою роботу. Коли ж вони опинилися безробітними, то їхні хлібні картки були анульовані й їм наказали покинути місто.
Я бачив чергу за хлібом в більш ніж тисячу нервових, подавлених людей.
"Ми чекаємо тут протягом майже двох днів" – сказала мені одна з жінок - "та, можливо, хліб скінчиться раніш ніж дійде наша черга."

...
От такі були результати радянського режиму, який я бачив ОСОБИСТО
…»


Багато хто з друзів та колег Ґарет Джонса зрадили його, відмежуавашись від його слів –  правда про події в СРСР була дуже не зручною для урядів США та Британії й відповідно для власників газет. Багато відомих постатей кинулись захищати нове комуністичне суспільство, на яке тоді покладалося багато надій. Джонс був спантеличений, але продовжував призивати тверезо подивитися на тиранічний радянський режим.

Одна з його статей 1933 р. мала назву "Goodbye Russia", але це була останній раз коли його друкували у британській пресі. В січні 1935 року у "New York American" Джонс опублікував деякі нотатки з розмовами із селянами під час мандрівки Україною. Того ж року, під час подорожі до Внутрішньої Монголії, молодий журналіст загинув при підозрілих обставинах…

P.S. 1990 року Маргарет Сіріол Коллі, племінниця журналіста, прибирала в будинку, де жила сестра Джонса, й знайшла його щоденники з нотатками про подорож Україною, а також примірники його статей...

Через рік вже не буде СРСР й українці почнуть поступово повертатися до правди про ті страшні події. Матеріали Ґарета Джонса будуть мати велику вагу для дослідників Голодомору. Все ж таки, іноді Перо буває сильнішім Меча.





Посилання:

http://www.colley.co.uk/garethjones/index.htm - сайт присвячений Ґарет Джонсу
http://www.colley.co.uk/garethjones/chicago_2008_files/frame.htm - фотокопії його щоденника.

Profile

oleksa_sref: (Default)
oleksa_sref

May 2015

S M T W T F S
     12
3456789
10 111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 02:38 am
Powered by Dreamwidth Studios